Толерантність – це прийняття іншого,
прихильне ставлення до різноманіття.

Будь-яка життєва ситуація – своєрідна перевірка на мудрість. Найяскравіше ця істина проявляється тоді, коли розв’язання проблеми потребує максимальної концентрації душевних сил. Зокрема, у стосунках між людьми. Коли, приміром, конфлікти з невеликих перетворюються на найскладніші. Здавалося б, дорослі люди цілком свідомо оцінюють свої вчинки, та подеколи мимоволі створюють такі конфліктні ситуації, розв’язати які їм самотужки не під силу. Відбувається це найчастіше там, де в людей бракує, а іноді й геть немає прагнення зрозуміти протилежну точку зору й поваги до чужої думки. Інакше кажучи, очевидна відсутність так званого толерантного ставлення до того, що різниться від твоєї думки, мови, культури.

Термін «толерантність» (від латинського tolerantia – терпимість до чужого способу життя, поведінки, звичаїв) увійшов до юридичної практики у XVII столітті в Англії часів Олівера Кромвеля, лідера англійської революції. Як записано в Декларації принципів толерантності, прийнятій Генеральною конференцією ЮНЕСКО в 1995 році, цей термін означає «повагу, прийняття і правильне розуміння багатого розмаїття культур нашого світу, наших форм самовираження й способів прояву людської індивідуальності». Тому в людини, що керується цими принципами, завжди є вихід – віднайти розв’язання своєї проблеми, точно вираховуючи всі можливі наслідки та мужньо долаючи труднощі, що постають. Бо в іншому разі спроба відмовитися від пошуків рішення, сховатися, втекти від самого себе означає, як правило, великі та марні страждання. Ось найпростіший життєвий приклад. Дружили люди, довіряли одне одному, як раптом – осічка: не зійшлися в думках, не збіглися в оцінках. За цим іде образа. Хто правий, хто винний – важко сказати. Але ж обидва вони по-справжньому страждають, не сплять, шукають собі виправдання. Коли закінчується цей жах, починаєш розуміти, наскільки важливо не надавати значення дрібницям, не копирсатися в минулому, врешті, вдати, що нічого не сталося, потиснути одне одному руки і забути про все, що завдає прикрощів.

Щасливий той, хто вміє пробачати й починати все з чистого аркуша. З цією якістю не народжуються, її набувають протягом життя. Комусь пощастить набратися мудрості у стінах рідного дому, хтось здобуватиме необхідний досвід у школі, а хтось «набиватиме гулі» тричі на день протягом усього життя.

Парадокс полягає в тому, що людська мудрість накопичувалася століттями, але саме її завжди бракує людям, щоб зробити світ щасливим. На жаль, доля людини не завжди складається так, щоб її життєвий досвід накопичувався з дитинства у рідній сім'ї.